Громадянське виховання

«Громадянське виховання чинник формування особистості»

Процес становлення та формування особистості, виховання громадянина - одвічне завдання теорії і практики виховання. У різні історичні часи, залежно від тих, чи інших умов та обставин суспільного буття вирішувалось воно по різному, оскільки поняття громадянськості дуже нестабільне, його основні характеристики залежать від державного укладу та соціальної структури суспільства. Такий взаємозв’язок призводить до того, що на кожному етапі розвитку суспільства поняття „громадянське виховання” розглядалось по різному.

 Після здобуття Україною незалежності в 1991 році розпочався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Нова історична доба, ставить завдання сформувати громадянина цієї держави. Теоретико-методологічні та правові засади громадянського виховання молоді містяться у таких основоположних документах, як Конституція України, Закони України „Про загальну середню освіту”, „Про дошкільну освіту”, Указ Президента України „Про Національну доктрину розвитку освіти” та інших. Цими документами визначено, що стратегічне завдання громадянської освіти полягає у вихованні в особистості любові до Батьківщини, усвідомлення нею свого громадянського обов’язку на основі національних та загальнолюдських цінностей, утвердження якостей громадянина-патріота України, розвитку культурного і творчого потенціалу нашого народу, тому необхідно розглянути сучасні підходи до громадянського виховання та громадянськості, як особистісної якості.

Становлення людини як особистості не можливе якщо вона немає громадянського бачення світу. Індійський поет Р. Тагор писав: "Чим яскравіше виявляє себе індивідуальність, тим більше спрямовується вона до об'єднання зі всім сущим". Таким чином, формування людини як особистості поза межами громадянського суспільства неможливо. Громадянське виховання - це процес становлення такої інтегрованої якості особистості, яка, з одного боку, викликає в людини відчуття моральної, соціальної, політичної та юридичної захищеності й дієздатності, а з іншого - налаштовує на захист загальнолюдських демократичних цінностей, викликає бажання бачити в ній уособлення загальнолюдських ідеалів певним чином завдяки власній співучасті в цьому процесі.

В розвинених країнах світу в основі громадянського виховання  лежать правовий та політичний аспекти. Характерною ж особливістю вітчизняної системи громадянського виховання сьогодні є відсутність достатньої правової, юридичної бази або ж її недієздатність, вона основана головним чином на морально-етичних засадах.

 Визначальними рисами громадянської культури є патріотизм, правосвідомість, моральність, політична освіченість.

Що вкладається в поняття патріотизму? Це насамперед  глибинне почуття прив'язаності й любові до того місця, де людина народилася і провела своє дитинство. Гадаю, що ця любов покликана бути діяльною. За умов виховання громадянської культури вона не обмежується тим, що до кінця свого життя людина  носить у глибині своєї душі "портретик" свого народу. Вона формує почуття відповідальності за ту землю, де народилася, перед усім світом, а головне, перед самим собою. О.І.Герцен писав: ,,Людина не може відмовитися від участі в людському діянні, яке здійснюється біля неї,  вона повинна діяти у своєму місці, у своєму часі - у цьому її всесвітнє покликання".

Виділяють два поняття патріотизму - конституційний та етнонаціональний. Конституційний пов'язаний із дотриманням конституційних вимог держави. Етнонаціональний в своїй основі має  бажання утвердити власну самоцінність як представника держави.

Правосвідомість - сукупність правових поглядів підростаючої особистості, що пов'язані з усвідомленням власних прав, свобод, обов'язків, ставлення до законів та інститутів державної влади. У процесі виховання громадянської культури важливо, щоб учні правильно зрозуміли співвідношення між свободою, правами та обов’язками. Природа свободи така, що особистість не може користуватися нею для власного неконтрольованого життя. Свобода виступає як передумова прав і обов'язків людини. "Справжня свобода накладає й обов'язки, - писав Г.Ващенко, - і чим більша перша, тим більші й другі" .

Велике значення у вихованні правосвідомості учнів пов'язане із засвоєнням системи знань з питань держави й права, зокрема, із таких його складових, як: державне, адміністративне, трудове, громадянське, сімейне, кримінальне право та ін. Основою для формування правової свідомості є низка державних та міжнародних документів. Серед них найважливіші: Конституція України як Основний Закон Держави і суспільства, Закон України " Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" (1998), Закон України "Про загальну середню освіту " (1999), "Конвенція про права дитини прийнята Асоціацією ООН у 1989 році й ратифікована Верховною Радою України в 1991 році, "Резолюція з прав людини" (1989), рекомендації ЮНЕСКО "Про виховання в дусі миру " (1974) та ін.

Спираючись на формування високої правосвідомості підростаючих громадян, держава повинна створити умови для соціального становлення та розвитку молоді, які ґрунтуються на визначених Законом України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" принципах:

1) поваги до загальнолюдських цінностей, прав людини і народів, історичних, культурних, національних особливостей України, її природи;

2) безпосередньої участі молоді (громадян віком від 15 до 28 років) у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі та молоді зокрема;

3) врахування потреб молоді, співвіднесення їхньої реалізації з економічними можливостями держави;

4) доступності для кожного молодого громадянина соціальних послуг і рівності правових гарантій;

5) відповідальності держави за створення умов щодо саморозвитку і самореалізації молоді;

6) єдності зусиль держави, всіх верств суспільства, політичних і громадських організацій, підприємств, організацій, установ та громадян у справі соціального становлення та розвитку молоді;

7) відповідальності кожного молодого громадянина перед суспільством і державою за дотримання Конституції та законодавства України. Формування правосвідомості тісно пов'язане з формуванням політичної культури.

    Головна мета громадянського виховання на сучасному етапі  - виховання громадянина, що живе у демократичній державі, провідною особистісною якістю якого має стати громадянськість. Такий громадянин повинен мати певні знання (про права людини, про державу тощо), вміння (критично мислити, аналізувати, співпрацювати з іншими людьми та інше), цінності (повага до прав інших людей, толерантність, компромісність і т.д.), а також бажання приймати участь у суспільному житті країни.

Громадянське виховання має сформувати стійкі навички до поваги закону та суспільства, і в той же час - розвивати ініціативу, відповідальність, вміння користуватись особистими свободами. Воно має формувати повагу до інших людей, терпимість до протилежної точки зору, вчити правилам суспільної політики.

     Узагальнюючи, ми можемо сказати, що громадянське виховання слід розглядати як систему цілеспрямованого педагогічного впливу на особистість, з метою формування основ правової, моральної та патріотичної культури, а також виховання кращих громадянських якостей.

     Вивчення зазначеного питання дає підстави зробити висновок про те, що становлення ідей громадянського виховання має глибоку історію і являє собою складний процес взаємодії людини та держави. В історії розвитку теорії та практики громадянського виховання його цілі та задачі були неоднозначними, визначались умовами розвитку суспільства, його моральними цінностями, специфікою політичного строю та ін. Але на кожному етапі головною метою громадянського виховання було досягнення певного результату: виховання громадянина, певних громадянських якостей.

Історія села

     Історія села Володимирівське розпочалася в давні часи. Колишня назва поселення Кранцвель (Новий Кронсвейде).
     В кінці XVIII століття Росія мала вже перших переселенців – менонітів. Для багатьох з них переїзд на нове місце проживання був пов'язаний з пошуком релігійної свободи.
Близько 1525 року у Цюріху в Швейцарії виникла нова община – це було ліве крило протестантської реформації. Ця община називалась «Taufgesinntе», але всі її називали « Anabaptisten». Для членів цієї общини почалися переслідування. Деякі тікали, поширюючи цю теорію.
Тільки в Нідерландах ця теорія знайшла підтримку. У 1536 році до них приєднався католицький священик Менно Сімоніс. Дуже швидко він став головним в цій общині, тому прибічники нового руху стали називатися менонітами. Меноніти – протестантська секта, головним чином в США, Канаді, Нідерландах (де була заснована у 30-ті – 40-ві рр. XVI ст. Менно Сімонсом), Німеччині. Сповідують примирення, відмову від насильства, вірують у “ друге богоявлення ” Христа.
В Нідерландах, коли там було іспанське панування, почалися нові переслідування. Значна частина біженців-менонітів знаходила притулок поблизу Данцига. Тут жили анонімно в закритих общинах. На деякий час біженці змінили голландську мову на німецьку.
Коли відбувся розподіл Польщі під час прусського панування, то повернулися економічні і релігійні обмеження. Більшість менонітів почала шукати нове пристанище.
 З метою колонізації Малоросії Катерина ІІ запросила менонітів до степів південної України, де вони осіли .  Імператриця Катерина ІІ надавала релігійну і виховну свободу колоніям, особливо відмова від виконання військової служби на час проживання. Рішення було одностайне – переїзд.
Умови в густонаселеній Пруссії були важкими для менонітів. Були відсутні елементарні умови для проживання людей. Меноніти в Пруссії розглядались як не громадяни, тому й ставлення до них було відповідне.
На півдні України  надавалось місце для проживання і багато інших пільг. Обов’язки можна було легко виконати. Нові поселення повинні були бути зразком народного господарства. Переселенцям не можна було рекламувати свою віру і жити общиною серед російського населення.
Делегати Якоб Хоппнер і Йоган Барч поїхали в Російську імперію, щоб тримати цей процес під контролем. Вони вибрали місце на лівому березі Дніпра по відношенню до міста Берислав, там, де річка Конка впадає в Дніпро. Після того, як необхідні документи були підписані з російським урядом, меноніти виїхали до нового місця проживання.
На Великдень 22 березня 1788 року під’їжджала перша група, яка складалася із 7 сімей, всього було 50 чоловік. В місті Дубровно вони надовго затримались. Тим часом під’їжджали інші групи. На той час було більше 228 сімей. В кінці липня 1789 року вони прибули на місце, але це був не Берислав, який повинен був стати батьківщиною менонітів, а широка долина, що омивається річкою Середня Хортиця. Граф Потьомкін, представник цариці, сказав, що тут вони пробудуть тимчасово. Виникло 8 селищ: Хортиця (суч. Верхня Хортиця), Розенталь (Канцерівка), Острів Хортиця, Нєйєдфорд (Кічкас), Нейєдорф (Широке), Шен-горст, Кронсвейде, Нейєнбург (Малашевка). Ці колонії і поклали початок Хортицькому менонітському округу. Всі названі поселення були розміщенні на території, що відносилась до Катеринославського повіту.

    Маючи репутацію добрих землеробів, меноніти були серед самих перших освоювачів цього краю. Перші поселення менонітів у Царській Росії з’явились в районі Запоріжжя, прилаштовуючись до нових умов, зазнаючи внутрішні конфлікти та зміни, меноніти почали відігравати все більш важливу роль в соціальній, сільськогосподарській, промисловій і релігійній еволюції краю. Меноніти приїжджали до Росії на конях, зі своїми возами, стадами худоби; вони привозили з собою меблі, посуд та інші предмети побуту. Про матеріальний добробут емігрантів свідчить навіть їх зовнішній вигляд. Нащадки поселенців згадували, що їх діди і прадіди носили шляпи, суконні сюртуки з ефектними ґудзиками, короткі штани, шовкові панчохи до колін та черевики зі срібними застібками. Бабусі носили плаття з добротної вовни з буфами на рукавах. Все це було привезене з собою, а потім багато разів перешивалося для своїх дітей і онуків.

    Правляча верхівка Росії підтримувала менонітів, бачачи в них, з одного боку, свою соціальну опору, з іншого – досвідчених господарів.

    Слід відзначити, що німецькі колонії були досить невеликими за своїми розмірами. У середньому вони планувалися на 20–22 родини. Зайві ж родини, аби не ділити на них надані землі, мусили залишати стару колонію і засновувати нову. Не всі нащадки мали право отримувати у спадщину батьківську землю – лише старший син. Решта отримувала гроші і змушена була займатися своєю справою – ремеслом, промислом тощо. Тож менонітські поселення розвивалися не тільки як сільськогосподарські осередки, а й як торговельно-промислові.

    У повсякденному житті меноніти дотримувалися суворих правил поведінки – не пиячили, носили старомодний одяг. Жінка знаходилась в залежному становищі, її життя обмежувалось церквою, дітьми, кухнею, одягом.

     Молитвений будинок та школа – два кити менонітського виховання.

 До 1914 року з простої сільськогосподарської групи вони перетворились у витончену спільноту, помітну у всіх аспектах життя держави. В радянські часи менонітів, як членів німецькомовної та відносно заможної  релігійної громади, тісно пов’язаної зі своїми одновірцями на Заході, зазнали тяжких випробувань.

    Територія сучасного села Володимирівське заселена німцями-менонітами як колонія (Новий) Кроневейд  у складі Хортицької волості Катеринославського повіту. У 1886 році тут було 864 мешканця, 54 двори, молитовний будинок, школа та працювало 3 колісних заводи.

У церковному відношенні кожна община існувала незалежно від інших. Вона сама обирала своїх духовних наставників та проповідників. На чолі кожної общини стояв «духовний старшина». Він проповідував, здійснював хрещення (дорослих), затверджував проповідників, голосував на загальних зборах, турбувався про церковну дисципліну.

До бурхливих революційних подій німці – меноніти виїхали з території населеного пункту.

З 1947 року  угіддя села стають підсобним господарством заводу "Запоріжсталь" (Володимирівка). Сприятливі природні умови стимулюють розвиток сільського господарства, з усіх куточків Радянського Союзу  сюди переїжджають люди. В 1965  році утворюються радгосп «Дніпрогес», а селище перейменовують у Володимирівське.

     Сучасне населення села проживає в комфортних умовах: є газ, світло, технічна та питна вода, проведено телефон та інтернет. Площа села 25,64 км² Загальна кількість населення 1711чоловік. Володимирівське — є адміністративним центром Володимирівської сільскої ради.

Інфраструктура села складається з сільської ради, НВК «Успіх», дитячого садочка «Зайчик», сімейної амбулаторії, 6 магазинів.